100 львівських кав’ярень із Гансом: завершення ретропрогулянки

7 Квітня 2015, 18:41

Одна із найпопулярніших колись «крапок» на площі Ринок - «Квітка». Це один із небагатьох закладів у Львові, де можна було випити гарячого вина. Особливо цікаво це було взимку. З собою завжди брали «фауст-патрон» - портвейн, яким і шліфували – спочатку випивали склянку гарячого вина, а потім зимний портвейн. 

З першими частинами розповіді можна ознайомитися І - ТУТ, ІІ - ТУТ, ІІІ - ТУТ, IV - ТУТ, V - ТУТ.

Втім, найповажнішим на площі Ринок був ресторан «Під левом» (з південного боку площі – О.С.) – то був розкішний заклад, який увечері перетворювався на ресторацію. Ми полюбляли туди заходити, адже там були гарні кельнерки, а вони симпатизували нам, студентам-журналістам, тому завжди нас добре гостили. Кожен добрий заклад мав «родзинку». Ресторан «Під левом» приваблював тим, що там подавали яблучний пунш. То був унікальний напій, подібний до лікеру, однак дешевший, тож можна було взяти пляшку горілки та пляшку пуншу, зробити таким чином коктейль і пити його навіть не закушуючи, бо пунш дуже насичений, тож його багато не вип’єш, а якщо розбавити з горілкою, то виходить градусів 30. Крім того, там грала хороша музика.

Але то було слабенько порівняно з найзнаменитішим закладом на площі Ринок - «Кентавром».

P9074986.jpg

Це був один із перших львівських барів узагалі, мій улюблений, із яким пов’язано чимало спогадів. Розповідати про нього можна безконечно, тож зупинюсь на найяскравішому. «Кентавр» славився ще тим, що саме у ньому вперше з’явились цигарки «Marlboro» молдавського виробництва. Вони тоді коштували рубель, а згодом там з’явилось «Marlboro» уже фінського виробництва, але коштувало вже два рублі. Також там ми скуштували перший європейський коктейль «Strawberry Liqueur» – горілку з полуничним лікером, яку було дуже легко пити. Також у цьому закладі вперше у Львові з’явились імпортні напої, наприклад кубинський ром та чеська бехерівка. Звісно, ми прагнули все це скуштувати.

Але окремо варто розповісти про публіку, яка відвідувала цей заклад. Вона була дуже розмаїта: туди часто заходили фарци, однак вони або взагалі не пили, аби пили дуже мало, натомість обговорювали ділові пропозиції. Тоді ж у них з’явилася забавка – чейндж, або обмін рублями. Суть гри в тому, що один гравець дістає рубель та називає 5 чи 6 цифр, потім інший гравець дістає свій рубель та називає цифри, після чого їх звіряють. Таким чином вони могли бавитись цілий день, сидячи в «Кентаврі». 

У мене тоді весь час була наївна думка, що от вдасться заробити більшу стипендію і тоді зможу вільно жити, заходити у будь-яку «крапку» та замовляти, що захочу. А в «Кентаврі» таких спокус вистачало. Отож, якось із одним колегою ми зайшли туди, а там якраз майже не було відвідувачів, окрім фарців, які грали у свій улюблений «чейндж». За лядою стояв кельнер, який звався Ромко, тож через відсутність відвідувачів він занудьгував і, коли хлопці покликали його приєднатися до гри, охоче пристав на їхню пропозицію. Таку картину ми застали, коли зайшли, але найцікавіше, що гра у нього пішла, тож він сидів з купою грошей, а коли ми попросили його принести щось із бару, лише махнув нам рукою, мовляв, беріть, що хочете, тільки не відривайте від гри. У ту хвилю мені здалось, що ми потрапили в рай, адже нам дозволили зайти за ляду однієї з найліпших кнайп Львова і взяти там все, що захочемо. На тих радощах ми тричі «брали, що хотіли», аж врешті мені стало нецікаво – зникла ота звична недоступність дорогих та дефіцитних напоїв і смаколиків.

Втім, з «Кентавром» пов’язаний ще один цікавий випадок. На наш факультет перевели студента, який раніше жив у Східній Німеччині – його батько був совіцьким генералом і служив там. Натомість у Львові вони оселились на Левандівці. Звісно, у цього юнака виникли проблеми з українською мовою, яку в нас викладала Олександра Сербенська. Отож, я взявся йому допомогти. Він мене почав запрошувати додому, де ми з ним надолужували пропущене. То був генеральський син, тож мав удома найсучаснішу японську стереосистему, яку привіз його батько з Німеччини. У нього були й рідкісні в той час платівки «The Beatles», «Deep Purple», «Pink Floyd», «Led Zeppelin», які ми слухали. Тоді все це фактично заборонили, тож розповідати про це своїм одноліткам було дуже небажано, тож він запрошував лише тих, кому довіряв. Звісно, маючи вдома такі платівки, він невдовзі після переїзду до Львова став завсідником «Кентавру», де зав’язував знайомства для обміну дефіцитними платівками – там зажди були люди, які тим цікавились і могли запропонувати щось рівнозначне. Зрештою, «Кентавр» працює і в наші часи, навіть зберіг історичну назву, що дуже добре, однак мусимо покинути цей гостинний заклад і вирушаємо далі, на вулицю Краківську.

Саме там є ще один заклад, який також зберігся з совіцьких часів – «Медівня».

medivnia_list.lviv.ua.jpg

Її так назвали тому, що там подавали підігріту горілку з медом, однак це не була класична медовуха, яка має 14 - 18 градусів, а фірмовий коктейль на основі горілки з медом. У ті часи цей заклад вважали дуже хорошим. У Львові завжди було багато кав’ярень та розмаїтих «крапок», часто буквально за кілька метрів одна від одної. Ми знали кухню кожного закладу, його кельнерів і ходили щоразу в інший. Можливо, це залежало від фінансового стану або від настрою – зараз уже важко сказати. Наприклад, недалеко від «Медівні», на Театральній, було кафе аналогічного класу, і що нам заважало туди вступити – не знаю. Віддавали перевагу «Медівні», напевне, за звичкою.

Поруч з «Медівнею» і досі є ще один заклад з тих часів – «Ластівка» на Краківській. Але це вже на «чорний день». Тепер я дивлюсь на нього як на середню заштатну кав’яреньку, навіть харчевеньку. Часом туди тягне зайти, так само ми колись їздили у недорогий пивбар на вокзалі. З товаришем, який зараз у Португалії, а тоді вчився у зооветеринарному, любили о шостій-сьомій ранку поїхати на вокзал у цю забігайлівку, випити перше пиво та з’їсти чотири – п’ять пиріжків з рисом, яйцем та зеленою цибулькою. Тоді гальба пива коштувала 22 копійки, пиріжки з лівером - чотири копійки, також були пиріжки по 5 копійок, ще 6 копійок - на трамвай у обидва боки, тож у нас ще залишалось на каву, однак це був сніданок ого-го!

Але рушимо далі від «Медівні». Поруч колись був зовсім панський заклад «Вечірній Львів». На жаль, нині його вже немає. Це був дуже гоноровий заклад, у якому сталася цікава історія. На початку зими я придбав собі румунське пальто зі смушковим коміром за 250 рублів. Власне у цьому пальті поїхав до Снятина, де колись закінчив школу, тож, приїхавши туди, зустрів свого шкільного вчителя, якому дуже сподобалось це пальто. Тому ми повернулись до Львова, де купили йому подібне, але із вкороченим коміром. Воно коштувало 180 рублів. Тобто вчитель зекономив 70 рублів. Але цінник від мого пальта залишився, тож він міг його показати дружині, натомість те, що заощадив, пішло йому в «заначку». На той час це були добрі гроші, тому ми вирішили «обмити» покупку, пішли у «Вечірній Львів», дали на вході 5 рублів швейцару, щоб пустив нас у заклад. «Вечірній Львів» вирізнявся з-поміж інших ресторанів тим, що там відвідувачі сиділи в окремих кабінках. Для нас окремої кабінки не знайшли, тож підсадили до якихось дівчат. Ми там добре посиділи, і отямився я вже вдома, коли почув, як тесть питає дружину: «Що це за пальто він приніс?» - «Та я не знаю, проспиться, треба буде запитати». Через якийсь час встав, запхав руку в кишеню пальто, а там ключі та запрошення: «Уважаемый товарищ Иштван Геретти! Приглашаем вас на вечер советско-венгерской молодежи, ваш столик N …». Потім з’ясувалось, що нічого поганого з тим Геретті не сталось і він цілком нормально поїхав додому. 

Неподалік «Вечірнього Львова» у театрі ім. М. Заньковецької була одна з найпопулярніших закулісних кав’ярень «Комарик». Про неї варто розповісти окремо. Зараз там уже не наливають, хіба що зайде хтось свій. Бар для працівників є і в оперному театрі. Також був бар у театрі для дітей та юнацтва. Його закрили після того, як хтось із чиновників таки зауважив, що це дитячий театр, тож алкоголь звідти прибрали, і тепер той бар нікому не потрібний. Натомість бар свого часу був недалеко від театру в гастрономі, тепер там банк. Отож у цьому барі чимало дитячих акторів набирались натхнення. Також вони ходили на вулицю Менцинського, щоправда, тоді її називали Менжинського. Там був один цікавий бар, де через малу площу примішення не наливали, однак пробили стіну до сусіднього гастронома, в якому одразу відкрили горілчаний відділ. Для продавців це було надзвичайно вигідно, оскільки популярних чверток там не було, тому брали одразу півлітрову пляшку. Хороший бар був у театрі ПрикВО (тепер це Львівський драматичний театр імені Лесі Українки), тому що туди привозили правдивий румунський мурфутляр.

Ще одна моя театральна історія. 1983 року в нашому місті гастролював харківський театр, а його трупа зупинилась у готелі «Львів». Власне, я написав нарис про одну харківську актрису, після чого вона вирішила запросити мене у ресторан готелю, намагаючись здивувати асортиментом. Однак, глянувши на стійку, я сказав, що все це вже пробував, тож тут мене нічого не дивує. Вона відповіла, що знає, чим мене здивувати, і ми пішли в інший зал, де показували стриптиз.

На одній із терас Високого Замку міститься однойменний ресторан.

vysokyj_zamok.jpg

 

 

Був період, коли я працював на Івано-Франківщині шрифтовиком, малював плакати. Власне там і познайомився з бригадою незрячих народних умільців, які у Коломиї виготовляли щітки, що коштували 40 копійок. Однак цей нехитрий виріб вони вдосконалили і на його основі почали робити комплект «Набір сувенірний», який продавали у Молдові вже по 4 грн 60 копійок, тож після кожної поїздки у Молдову вони мали шалені гроші. Якось, повернувшись із Молдови, хлопці мені кажуть, що їм би пасувало гонорово поїхати до Львова. Тоді ходив потяг Чернівці - Брест, який о 20 годині прибував до Львова, ним ми і вирушили. По дорозі я підігрів їхній інтерес до того, як ми розважимось, тож із вокзалу одразу рушили до «Високого Замку». У ресторані не було де яблуку впасти, тому довелось дати швейцару біля входу 50 рублів, завдяки чому нам знайшли вільний столик буквально під сценою. Спочатку на ній співало якесь дівчисько, врешті світло в залі згасло, а на сцені лишилося. Почалося вар’єте. Ми сиділи під сценою, отож просто над нашими головами дригали ногами дівки. До речі, це було перше у Львові вар’єте, яке відкрили ще у 80-х роках минулого століття. Насолодившись танцем, можна піднятись на вершину Високого Замку і звідти глянути на місто, чи, бува, не пропустили якоїсь «крапки» а, можливо, «коми».

Коментарі (0)

    Коментувати

    Ім'я*
    Коментар*
    Код*
      

    Думки експертів

    Особистості

    Леся та Андрій Іонови

    Проекти: «Вероніка», «Амадеус», «Чорний кіт»

    Новини партнерів

    МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов