Подорож в минуле: 100 кав'ярень від Ганса

15 Лютого 2015, 21:46

На Kavi - продовження спогадів львівського журналіста Олеся Ганущака (Ганса) про кнайпи радянського Львова, записані журналістом Олександром Сирцовим. З першими частинами розповіді можна ознайомитися ТУТ і ТУТ.

На початку вулиці Коперніка, де зараз розміщено нічний клуб «Спліт», у совіцькі часи був знаменитий ресторан «Москва». Там, окрім великого загального залу, був ще невеликий для тих, хто хотів випити лише кави. У ті часи я зі Святославом Яворівським працював у відділі студентської молоді газети «Ленінська молодь». Шукали нові форми роботи, а щоб ліпше дізнатися про проблеми молоді, часто їздили у гуртожитки. Відтак часто заходили в «Москву». То був гоноровий заклад, у якому нас традиційно пригощали, тож ми там засиджувались допізна, а вранці треба було їхати на редакційну «летючку». Це, звісно, було складно, тож зранку ми заходили в «Москву», де нам, окрім кави, приносили гарячу страву з нирками, що коштувала 1 рубель 20 копійок. Ми пили по 100 грамів і вирушали на вулицю Володимира Великого, або, як вона тоді називалась, Артема.

Отож, вийшовши з вулиці Коперніка та минувши пам’ятник Міцкевичу, повертаємо направо на сучасну вулицю Вороного, де ще й досі є така легонька кнайпа, яка має клієнтів. Це знаменитий «Апендицит», у якому каву п’ють лише стоячи, тому що зал дуже маленький.

В одному із помешкань будинку, який розташований справа міг бути нелегальний бордель. 

Від «Апендициту» повернемось трохи назад і перейдемо проспект Свободи. На парній стороні проспекту зараз є кафе «Bianko Rosso». У совіцькі часи це був проспект Леніна, а на тому місці – знамените кафе «Червона шапочка». Насправді з відомою казкою ця назва не мала нічого спільного. У помешканнях над кафе був нелегальний бордель, тож назва закладу була своєрідним знаком, «червоним ліхтарем» для тих хлопців, які їхали до Львова.

Тепер повернемо до «України». Це унікальне місце перед «Жоржем», де була пристойна кнайпа з харчевнею, кавою та напоями. Керував нею колишній відставник, який пильнував ту кнайпу, однак коли будинок завалився, то у нього відібрали цей бізнес. Зазвичай кожне творче угруповання мало певні уподобання, але вся богема збиралася в цій кнайпі. Серед її завсідників був наш друг та унікальний письменник Дмитро Костьович Герасимчук, дуже делікатний чоловік: якщо він запрошував двох колег на 50 грамів, то це не означало, що у нього немає більше грошей, це означало, що лише ці двоє мають право сидіти з ним за столом. Звісно, в кав’ярню у цей час могли заходити й інші його колеги. А у нас народ такий, що коли бачать вільний стілець, мають звичку підсідати до компанії. У такому разі він дуже делікатно, але наполегливо казав: «Встань! Негайно! Геть звідси!».

Із Дмитром Костьовичем пов’язана ще одна історія, про яку не можу не згадати. Тоді на Піонерській (це поблизу цирку, сучасна «Бернарда Меретина» – О. С.) була письменницька хата-кавалєрка, яка переходила від одного письменника до іншого, отож там оселився і Дмитро Герасимчук. Власне тоді він укотре одружився, привів свою кралю до хати, каже їй: «Іди, Олюню, душик прийми, я небавом прийду». Якраз тоді до них зайшов у гості колега, з яким вони засиділися за північ. Оскільки час був пізній, він постелив гостеві на кухні розкладачку. Серед ночі прокидається, заходить на кухню і бачить там дружину на розкладачці. Він скипів не на жарт: «Геть звідси навіки обоє!». Отож, він дуже любив цей заклад і часто запрошував туди хлопців. Втім, якщо йшлося про гонорових гостей, то зазвичай ми йшли в «Жорж» (тоді «Інтурист» -- О. С.).

Про «Жорж» можна розповідати без кінця-краю. Там були два зали: невеликий справа від входу, де стоячи можна було випити келишок доброго коньяку, і круглий, у якому грала оркестра, чимало відвідувачів мали персональні столики, наприклад Станіслав Людкевич. Всі знали, що такого-то дня о такій-то годині приходив Людкевич і, хоча під дверима закладу міг стояти натовп охочих туди потрапити, персональний столик Людкевича мав бути вільним і шість годин очікувати знаменитого відвідувача.

У малому залі «Інтуриста» дозволяли курити, але каву там пили лише стоячи. Саме з цим залом пов’язані мої спогади. Я працював тоді на Львівському обласному радіо. Його очолював Путій, який, звісно, був членом обкому комсомолу. Мене він знав ще з «Ленінської молоді». Хоча тоді вибори були безальтернативними, однак передвиборча агітація таки була. Вже не пригадую точно, коли оголосили чергові вибори до Верховного Совіту СССР. У Львові висунули робітницю з «Кінескопу», пригадую тільки, що її звали Галина. Симпатична, цікава дівчина. До виборів про неї треба було написати статтю, тож уже нині покійний Зельцер (відповідальний секретар газети – О.С.) а також Володя Дубас (фотожурналіст Володимир Дубас -- О.С.) сказали Путію, що такий нарис найліпше напише Ганс. У підсумку серед інших моїх зворотів, які вийшли в газеті, було таке: «Ось вона підходить до будинку обкому партії (тепер будівля Львівської обласної ради), їй морозно, сніжинки падають на її обличчя, змивається ленінградська туш, вона зупиняється в роздумах: «А чи достойна я бути там, у Верховній Раді»?» Через кілька днів після того, як нарис вийшов, вона приїжджає до мене в редакцію, щоб подякувати, каже, що їй все дуже сподобалось, однак є неточність: до обкому партії вона йшла в липні, тож сніжинки не могли падати. Попри це, я отримав фантастичний гонорар – 36 рублів, адже зарплата тоді становила 100 рублів.

Власне, через деякий час після того Путій забрав мене у молодіжну редакцію обласного радіо, де я вів кілька програм: для молоді, дитячу «Піонер» та армійську «Служу народу». Останню треба було вести російською, а для мене це було великою проблемою, чимало мучився з тим «язиком». Але то була не єдина проблема, пов’язана з тією програмою. Всі сюжети треба було розшифровувати, роздруковувати й везти на Персенківку, де у видавництві «Слава Родіни» (тепер «Армія України» -- О.С.) працював військовий цензор. Отож цей полковник читав і казав: «Вот это нельзя, а тут пусть скажет что-то другое». Спочатку я відчував безвихідь, не знав, що робити в цій ситуації, однак досвідчені радіожурналісти порадили не переживати, бо передачу вже записано і мусить іти як є.

О 15-й годині в ефір виходила моя програма «Львівський піонер». Щоб її підготувати, мав до 12-ї години прийти в студію та записати. Це було нескладно, адже до того часу відвідав якусь школу, записав там синхрони, тож залишалось це все «зліпити».

Як я вже казав, редактором радіо тоді був Путій, а головою Дертелерадіо -- Шайдецький, його заступником з радіомовлення - Мирослав Скуратко.

Це було літом. Чудова погода, все навколо щебече, я йду мимо «Інтуриста» на радіо записувати передачу. Аж тут у відчиненому вікні малого залу бачу Олега Тарасовича Мигаля, нашого легендарного письменника, який кличе мене: «Зайди, поговоримо». На своє лихо я погодився, і у нас пішла така цікава балачка, що я дивлюсь на годинник, а вже 14-а. Записати програму я вже не встигаю, втім згадав, що там у холі є телефон, тож дзвоню на радіо. Тоді випусковою працювала пані Галина, кажу їй, що я заслаб і не можу прийти на запис, мовляв, рятуйте. Як на зло, саме у той час у Шайдецького відбувалася нарада, на якій Путій звітував про роботу радіо, зокрема, розказував, що там працюють молоді талановиті журналісти, шукають нові форми подачі матеріалу. На лихо хтось уже «капнув» Скураткові, що я сиджу в «Жоржі». Настала 15-а година, і він пропонує: що ж ми тут говоримо теоретично, давайте послухаємо цього цікавого журналіста. Отож увімкнули «колгоспник», там бамкає 15-а, і диктор Георгій Щербина говорить: «Дорогі піонери, а зараз ми передаємо концерт на ваше замовлення». Звісно, після того я мусів піти з радіо.

Коментарі (0)

    Коментувати

    Ім'я*
    Коментар*
    Код*
      

    Думки експертів

    Особистості

    Леся та Андрій Іонови

    Проекти: «Вероніка», «Амадеус», «Чорний кіт»

    Новини партнерів

    МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов